"Сімейна газета", 9 жовтня 2013року

логотип

 

Однокласники- рассказ

9 Жовтня, 20131058Суспільство

http://ye.ua/images/news/_1381238820.jpg

Фото: www.stihi.ru

Можливо, це й дивно, але Андрій передчував, що його сімейне щастя - ілюзія, яка існувати довго не зможе.

 Коли народилося таке передчуття? У день весілля. Дев'ятнадцятирічна світловолоса Аня красуня-наречена, студентка, майбутня журналістка за не такі вже довгі свої роки, ймовірно, запаморочила голову не одному десятку хлопців. А тридцятирічний Андрій, інженер-програміст, хоч і здавався молодшим за свої роки і випромінював якусь непоказну але відчутну, внутрішню підтягнутість, на тлі майбутньої дружини виглядав просто, мабуть, навіть занадто звичайно. Втім, крихкість створеної молодятами сім'ї, істинна чи уявна, не заважала Андрію із щирою ніжністю ставитися до Ані.
А тому навіть того холодного, зимового дня, коли втомлений від роботи в
обчислювальному центрі Андрій, повернувшись додому, побачив на холодильнику записку Ані з проханням забути її і готуватися до розлучення, замість подиву і злості до дружини, він відчував тільки щемливий жаль.
Відтоді минуло більше двох місяців. Тепер вже холостяцький свій вечір, програміст коротав за комп'ютером. А що залишилося в його житті, крім роботи? Друзі? Справжніх не було, а от просто знайомих було хоч греблю гати. Проте зарадити вони не могли.
 
Років за два до весілля програміст зареєструвався в "Однокласниках", але з тих пір всього кілька разів користувався мережею. І раптом Андрієві спала абсолютна несподівана думка: "А чому б і ні", - "чому б не зареєструватися в "Однокласниках" знову, але під виглядом жінки, щоб спробувати проникнути в таємницю жіночої логіки, зігравши роль представниці слабкої статі? І якщо вдасться запросити на побачення чоловіка за допомогою комп'ютера, а потім на "побаченні", зізнатися в скоєному можна буде разом із "жертвою" посміятися над чоловічою наївною довірливістю.
Андрій ще міркував, а пальці його бігали вже по клавіатурі, створюючи новий акаунт з жіночим ніком.
"Нехай хоч одна людина, яка попадеться на мою вудку в мережі, зрозуміє, що довіряти Інтернету так само безглуздо, як і довіряти жінці”.
Переписка в “Однокласниках” Олени та Андрія, які знайшли одне одного в мережі під вигаданими ніками, тривала два тижні. А потім, були призначені час і дата зустрічі у центрального входу до Київського головпоштамту.
 
Андрій прийшов на Хрещатик, за двадцять хвилин до призначеного часу, повільно походжав повз вхід у головпоштамт і раптом, несподівано вихопив поглядом серед юрби самотню жінку. Щось знайоме було в худенькій, невисокій фігурці.
"Невже? Неймовірно! Та ні, цього не може бути, занадто вже фантастично",-розсудив програміст, вдивляючись в профіль особи незнайомки, яка не помічала його погляду, -"або ... Оленка???".
У напруженій пам'яті абсолютно чітко спливло обличчя гарної, тендітної сімнадцятирічної дівчини з коротко підстриженим, каштановим волоссям. То було обличчя його однокласниці. Дівчинки, у яку Андрій, по-хлопчачому наївно, закохався в десятому класі. Олена в Андрія теж. Вони навіть прізвисько отримали
одне на двох : «любов до труни” . Майже щодня, хлопчик і дівчинка в школу приходили разом і йшли з неї удвох. А потім випускні іспити, вступ до вузу, початок студентського життя. Андрій з кожним місяцем все рідше зустрічався з Оленою, а на другому курсі написав для колишньої своєї однокласниці вірш, який їй і подарував.
Звичайно, Андрій тепер побачив не сімнадцятирічну школярку, але свою однолітку..
 
Олено? - дещо винувато запитав Андрій.
Так, я, - просто відповіла жінка.
Тепер вона розглядала колишнього друга з цікавістю. А ось суму в розумних, сірих очах Олени не було і Андрій, чомусь, цей факт відзначив для себе з жалем.
Вітаю тебе, Андрію, - повільно промовила вона, - скільки ж це ми років не бачилися? .
Напевно, щось близько тринадцяти.
Кілька секунд вони стояли мовчки, уважно вивчаючи одне одного.
У ті миті ніхто з них не бажав згадувати минулі післяшкільні роки, але мимоволі вони проносилися у їхніх головах, створюючи цілісну і сумну картину розлуки. Добровільноі ролзлуки.
Олені роки ті принесли невдале, недовге, бездітне заміжжя і самотність, з якою вона вчилася жити. А що приніс післяшкільний час Андрію, читачеві вже відомо. Раптом почався дощ.. Зимовий дощ під сонцем. Андрій схопив за руку Олену і потягнув її до підземного переходу. Через кілька хвилин колишні закохані сиділи за столиком у кафе. Олена не відмовилася від пропозиції Андрія випити кави разом, хоча й запитала:
- Так ти, може, поспішаєш кудись?
- Якщо чесно, ні. У мене біля головпоштамту була призначена зустріч, але якщо пропущу її, нічого страшного не трапиться.
- Зустріч? У мене теж і також не особливо важлива.
- Розумієш, нікому іншому не розповів би, але тобі можна. Два місяці тому від мене пішла дружина і от якось, пару тижнів тому, зареєструвався в "однокласниках" під жіночим ніком, ну, щоб розіграти якогось, такого ж легковірного, як і я, чоловіка. Показати йому, наскільки ненадійні інтернет, і, вибач, слабка стать.
"Та-ак... це більш, ніж цікаво. Ате я зараз, тільки зараз, після твоїх слів подумала, а може, справа не в жінках або чоловіках, а в людях взагалі:
- Ти вигадав собі нік "Клеопатра"?
- Так, - вкрай здивовано відповів він. - Як? Так ти, що, виходить, "Юлій"? Це твій нік?
- Мій, - тихо промовила Олена.
За інших обставин таке несподіване, взаємне викриття двох любителів похмурого гумору могло б викликати у них сміх, але тільки не у двох колишніх закоханих, що не бачилися тринадцять років.
- Дивно, що "Однокласники" звели сьогодні саме нас, - із сумом промовила Аня. - мене ж теж не так давно залишив чоловік.
- Правда? — здивовано запитав Андрій.
- Правда.
- А може, і не було ніяких тринадцяти років, а минула лише мить?",- запитав себе
подумки Андрій.
Думати ні про що не хотілося, а тільки б сидіти ось так, довго-довго, навпроти одне одного.
- А пам'ятаєш, як ми замість факультативу з англійської мови, у випускному класі, пішли в цирк? - Несподівано запитав Андрій.
- Пам'ятаю, - відповіла жінка.
- Ходімо зараз у цирк!
- У цирк? Зараз? — здивувалася Олена.
Так, - підтвердив своє запрошення Андрій, кинувши погляд на годинник, - програма розпочнеться вже незабаром, але ми встигнемо. А в цирку Льоня Клюєв працює адміністратором, Льонька, з паралельного класу, пам'ятаєш? Так що квитки дістанемо, навіть якщо їх немає в касі.
Через дві години колишні закохані сиділи на третьому від арени ряду цирку і не могли вирішити для себе, чи сміятися їм над кумедним клоунськими репризами, чи варто, все ж, подивитися на життя інакше. І зробити, нарешті, крок назустріч один одному?

Юрій ТОКАР.

27.10.2016
Просмотров (13)